знов вона нахиляється до ґітари, немов шукаючи в неї поради, що грати.
Коли я йду від неї пізно вночі, я повний трохи сентиментального зворушення та жалю до сеї чудної самотньої жінки. І в той же час із усміхом згадую, як вона починає слабнути й задихатися від хвилювання, коли я беру її за руку й довго потискую. Як вона боязько скидує очима й потім водить ними навкруги, нічого не бачучи й усією ослабленою істотою вичікуючи чогось. І як, неначе прокинувшись, коли я випускаю її руку, відразу впадає в піднесення, багато рухається, безпричинно сміється й що-хвилини бере в руки ґітару, яку зараз же відкладає набік. І її рухи стають такі гнучкі, легкі, ритмічні, немов вона співає всім тілом, одягненим у чорне, але тонким і молодим, як у дівчинки. Мене особливо хвилює ця чорна строга сукня й молоде співуче тіло, таке рухливе та гнучке, але таке м'ягке й без волі, коли торкаюся його.
|
|
Дні соняшні, молоді, дзвенять струмочками, пахнуть розталою землею, чорною, масною,. Все блищить: розчинені вікна, ґудзики розстібнутих пальт ґімназистів, хвильки балакучих, брудних потоків, очі й зуби тих, що сміються. А сміються всі, що на вулиці, що дивляться на високе, прозоро-синє, сміхотливе небо. Боже, як мало людині треба, щоб вона була щаслива! І яке більше щастя є від того, коли стоїш на березі такого вуличного струмочка в розстібнутім пальті; стоїш, прижмуривши очі, не рухаючись, щоб не струсити з грудей соняшного, прилиплого тепла; слухаючи бо-зна що в собі й вірячи, що жити страшенно гарно, потрібно, радісно.
