хапливо прибірає посуд. Костя сидить уже на підлозі й сопе над камашами.
Утретє замикаю за ними двері.
У спальні ще зовсім видно. На шибках, немов верстви павутиння, налип мороз. На підлокотнику жовта калюжка від льоду. Рямці кватирки вкриті оксамитним инеєм, як цвіллю. Колиска акуратно запнута білим покривалом.
Я йду в кухню. На плиті стоїть великий синій казанок з гарячою чистою водою. Тут же й ванночка в кутку, закрита простиралом. Вертаюсь у спальню. Коли проходжу повз комоду, машинально дивлюсь у велике кругле дзеркало. Бачу довгасте обличчя з качиним носом і довгим підборіддям з загостреною борідкою. Зпід лахматих брів понуро й жорстко дивляться невеликі очі. Лице чуже й неприємне.
Я посміхаюсь і навшпиньках простую до ліжечка. Обережно відвертаю запинало й нахиляюсь. Мені в лице злегка шугає знайома солодкаво-молочна теплота дитячого тіла; щось у відповідь неприємно, млісно здригується в мені, але я міцно заціплюю зуби й берусь за укривальце, скоса позираючи на поважно-спокійне, рожеве, безброве личко з довгастим підборіддям. Воно ворушиться, губки починають млямкати. І раптом очі швидко розплющуються й дивляться просто на мене. І в них я бачу той самий жах, що й учора. Явний, тваринний жах. Личко кривиться, й вибухає пронизуватий крик:
— У-е-е!!
Щось стороннє, сильне, раптове відкидає мене від колиски. Я відхитуюсь до стіни і стою там.
В колисці тихо, ніби він лежить і підслухує, затаївши дух. Я, похитуючись, навшпиньках підходжу.
