Перед дверима Клавдиної кватири я так слабну, що машинально притримую рукою серце, яке ніби зсувається ввесь час униз. Мені здається, що я не зможу подзвонити. І тут же зразу шарпаю за ручку. За дверима розкочується заливчате дзеленчання дзвоника, й зараз же хтось біжить по коридорі.
На порозі стоїть Ольга Петрівна з зляканим обличчям. Побачивши мене, вона здивовано, з полегченням скрикує:
— Це ви? Ой, Господи, я думала, пожежа, поліція! Чого ви такий? Що сталось?…
Я з непорозумінням дивлюсь на неї. Мене до такої міри вражають її слова, тон, увесь вигляд її, що я стою перед дверима й мовчу.
— Та що з вами?!… Якове Василевичу!… — лякається вона. — Входьте ж, ради Бога! Що сталось?
— Як Міка?
— Нічого! — все більш та більш дивується вона. — Та входьте ж, холод іде!
Я машинально входжу. До нас біжить Клавдія, теж перелякана, похапцем поправляючи пенсне. Волосся їй розплетене й густою, гарною хвилею спадає на плечі й на груди.
— Що? Що таке?!
Я, почуваю, що на мене налягає смертельна туга й одчай, силкуюсь усміхнутись і кажу:
— Нічого не сталось! Я зайшов довідатись, як Міка. Він здоровий?
— Господи! — сміється Клавдія. — Здоровий, здоровий! Невеличкий нежить, трішки чхає, але температури нема, і взагалі нічого не бракує йому. Хочеш подивитись на його? Він не спить.
— Ні, дякую, я поспішаю в суд. Я тільки на хви-
