Я виймаю гребінець і зачісуюсь. Потім устаю і мляво кажу:
— Мені треба йти. На випадок чого, дай мені знати, зараз же!
— Добре! Завтра прийдеш?
— Так, розуміється!
— Ти не турбуйся дуже! Діти завсіди простуджуються.
Вона проводжає мене до дверей і міцно потискує мені руку. Коли вона мені каже «до завтра, не турбуйся», мені здається, що в лиці їй світиться якась тиха радість.
Я мимоволі на сходах усміхаюсь. І що далі я відходжу від них, то глибше входить у мене ця усмішка.
Я йду додому пішки, не перестаючи усміхатись до себе. І вчорашній день, і сьогоднішній здаються страшенно далекими, такими, що були колись дуже давно. Я думаю про Шапочку, але й вона теж далека, чужа, байдужа.
Вона зустрічає мене в моїм передпокою. Я вітаюсь і помалу йду в кабінет. Шапочка пильно стежить за мною.
— Де ви були? — з трівогою питає вона.
— У Клавдії.
— Що знову трапилось? Чого ви вчора не прийшли?
Я мовчу й потім тихо кажу:
— Про це не треба балакать.
— Через що?
— Автім, ні, невірно: треба!
І я, сам ніби збоку слухаючи свій рівний, монотонний голос, оповідаю їй про вчорашнє й сьогоднішнє.
