— Як же можна було так! Треба було хоч сухі пелюшки взять. А ти розгорнув і замотав у ті самі.
В голосі вже менше страху й непокою.
— Треба швидче погодувати, це зогріє його. Поможи мені покласти його на коліна!
Я помагаю. Клавдія, вже не соромлячись, розстібає сукню й виймає грудь. Чується жадне, хапливе смоктання.
Я виходжу в першу кімнату. Там долі у смузі світла сидить одягнений Костя з довгим цукорком у зубах і щось будує з кубиків. Я сідаю і спіраюсь ліктем на стіл. Часом з спальні чується чхання й легкий кашель Міки.
— Так, він застудився! — говорить що-разу Клавдія. І з кожним чханням у її голосі росте трівога.
Потім я чую, як вона ходить, гріє пелюшки біля стінки груби, як сповиває Міку, перериваючи себе поцілунками, зітханнями, трівожними, ніжними промовляннями. А я тупо, апатично думаю про те, що буде завтра, що завтра вона казатиме й робитиме.
Міка засипає, і Клавдія з моєю шубою та лямпою виходить до нас. Мій вигляд, мабуть, викликає в ній жаль і співчуття.
— Нічого, він заснув... — каже вона заспокоююче. — Не треба занадто турбуватись. Якось буде! Може, пройде нежить. Уже тече з носика. Мене це найбільш лякає: так швидко! І ввесь час холодний. Але нічого, зогріється, дасть Бог, якось мине! Діти страшенно чулі на простуду.
Я нічого не кажу й закурюю.
— В тебе волосся розкудовчилось... — завважує Клавдія.
