серйозно. Пояснять не буду; колись, може, розкажу. А тепер прошу й раджу: краще їдь яко-мога швидче.
Вона розгублено, непорозумілими очима водить по мені, немов вишукуючи місце, де захована розгадка моїх слів.
— Що ж може трапитись?
— Трапитись нічого особливого не може, але нам треба не бачитись, бо це утворить між нами тяжкі відносини.
Клавдія гірко, мовчки посміхається й починає сьорбати чай, нахилившись над чашкою.
— Я не можу, щоб моє життя залежало від твоїх настроїв! — раптом одривчасто і знову хвилюючися промовляє вона. На її щоках з'являється чіткий, як наліплений, рум'янець.
— Тут не настрій, Клавдіє, а…
— Ні, це настрій! Сьогодні ти хочеш, чи хтось инший там хоче, щоб ми виїхали звідси, завтра сюди. Я не можу возити таку малу дитину зімою бо-зна куди, жить у готелях, на вокзалах.
— Ніяких готелів не треба! Ольга Петрівна може наперед поїхати, все наготовити, й ти приїдеш у готову кватиру.
— А, це тільки так кажеться!
— Ну, як знаєш!
Ага, так воно он-як!… Добре ж! Не віриш, що так краще буде? Чудово! Ти переконаєшся. Ти хочеш присмоктатись дуже, боїшся, що це тобі не вдасться, як виїдеш? Ну, так не присмокчешся ж ти й тут!
Я мовчу й помалу п'ю чай. Вчорашнє хвилювання починає проходити по мені. Воно гидке мені, але я не противлюсь йому й навіть хочу, щоб воно швидче
