Костя долі будує ворота з кубиків. Я виразно помічаю, що не чути запаху ліків. Ольга на курсах, Костя грається. Я дивлюсь на Клавдію. Вона похмуро-спокійно, тихо питає:
— Чай питимеш?
— Та що ж, питиму.
Костя чемно підходить до мене, вітається й, запобігливо усміхаючися, схиливши голову на ліве плече, питає:
— А ви й сьогодні посидите з Мікою?
— Костю, не надокучай!
— Я, мамуню, не надокучаю, а питаю.
— Чого ж, посиджу й сьогодні... — кажу я з усмішкою.
Костя злегка вищить і біжить до стінки, вдаючи, що хоче стрибнути на неї.
— Костю, годі, розбудиш Міку!… Костю, не підеш гулять! Іди, грайся!
Костя тихенько, зігнувшись і поглядаючи на мене, з тою ж усмішечкою біжить до кубиків і з перебільшеною заклопотаностю починає переставляти їх, щось шопочучи й позираючи на мене.
Я знесилено спіраюсь на спинку канапи й заплющую очі. Тепер мені не треба тримати себе в руках.
— Болить голова? Може, фенацитину дати? — таксамо похмуро питає Клавдія.
Я кручу головою.
— Я зараз дам чаю.
— Зтомився трохи.
Клавдія йде в кухню й незабаром вертається з знайомим мені чайником, чашкою й склянкою на таці.
Я почуваю себе смішним, обдуреним. Мені сором за вчорашній вечір, сонний порошок, за той внутрішній,
