— Оля каже, що поки-що не треба.
Знову ця Оля! Оля каже, Оля не хоче, Оля думає!
— Не можна ж з дитиною без прислуги! Економія річ добра, але до певної міри. Костя напевне ніколи не гуляє.
— Та рідко…
— Ма-а-мо!
— Ти відчепишся від мене сьогодні?
— Я гуля-ать хочу!
— Я можу посидіти тут з пів години. Поведи його гулять! — кажу я, щоб не чути цього «мамо».
Костя соромливо посміхається й кидається на Клавдію, термосячи її і стягаючи з стільця. Вона сердиться, Костя починає верещать, і вона здається.
— Ми будемо побіля дому. Коли щонебудь пильно треба буде, ти тільки зійди з сходів! Він спить.
Вона одягається й, узявши за руку Костю, що радісно підстрибує, виходить.
Я зостаюся сам. Ще, коли вона одягається, мені починає дуже битися серце. Коли ж стихають їхні кроки, й я входжу в кімнату, хвилювання до такої міри розростається, що слина в роті стає густа, липка, а ноги підгинаються. Я на віщось сторожко слухаю, але від крови, що приплила до голови, в вухах такий шум, ніби хтось віником ритмічно мете підлогу в сусідній хаті.
«Що зо мною?...» — з дивуванням думаю я, але в той же час навшпиньках підходжу до пів-одчинених дверей спальні і прислухаюсь. Там тихо. Чути, як прудко і дрібно цокає десь усередині хати кишеньковий годинник. Більше нічого. Видно краєчок запнутої білим колиски. Тут же валяється Костина конячка без вух, з сивою гривою.
