відповіди не маю. Як же буде з Олею? Без Олі ніяк неможливо.
— Ольга Петрівна може перевестись…
— Так, але з цим багато клопоту…
Ольга Петрівна має йти на лекцію, й ми лишаємось удвох. Клавдія мовчить. Костя, одягнений, стоїть біля неї і пхикає: тітка Оля перед лєкцією обіцяла піти з ним на прохід, але я перебив, і тепер прогулька пропала. Він усім тілом ліниво навалюється на коліна Клавдії й тягне:
— Ма-а-мо!
Клавдія машинально відпихає його й думає, дивлячись кудись убік.
— Ну, Клавдіє, я чекаю рішучої відповіди. Це єдина умова, яку я ставлю. Здається, її можна виконати…
— Ні той, ні той не має батька... — гірко шопоче Клавдія і скорботно хитає головою.
— Ма-а-мо! Я хочу гуля-а-ть!
— Про це, Клавдіє, краще не будемо говорити тепер. Колись ти сама побачиш, що… Ну, та це всеодно. Так як? Га?
— Я без Олі не можу рішити.
Костя шарпає матір за рукав, схлипує й пацає ногою.
— Мамо, ти чуєш?…
— Ах, одчепись ти від мене, ради Бога! Чого ще тобі треба? Чого?
— Я гуля-а-ть хочу!
— Завтра підеш. Тітка Оля пішла на лєкцію.
— Поведи ти!
— Я тебе поведу! А з Мікою хто буде?
Костя понуро зиркає в мій бік і мовчить.
— Чого ж ви прислугу досі не наймете?
