що в неї хотять одняти те тільце, яке давало їй щойно таке звіряче раювання. І вона вже не чує й не розуміє ніяких арґументів.
— Що значить?! — з жахом шопоче вона. — Що ти хочеш сказати?
— Почекай, Клаво, ти зпочатку вислухай! Вислухай до кінця, об'єктивно, спокійно!
— Господи! Ти збожеволів!…
— Та почекай же ради Бога! Ти вислухай усе, зрозумій, стань у моє становище, а тоді вже…
— Ні, це... це... Так ти хочеш, щоб я тобі віддала Міку?! Так?
— Я хочу, щоб ти зпочатку зрозуміла, що я кажу тобі...
— О, я чудесно розумію! Чудесно. О-о! Ти не хочеш мати зо мною дітей, бо я негідна цього; ти не можеш лишити в моїх руках свою дитину, бо я негідна цього. О, я це давно добре розумію! Але ти ще хочеш одняти дитину? Так? Але ти перше за все повинен убити мене. Що ж, убивай, убивай, проклятий! Убивай!
Вона схоплюється, випробовується, немов би готуючися грудьми зустріти мій ніж. Такої люті й ненависти я ніколи не сподівався побачити в ній. Вони мене дивують і викликають щось одповідне.
— Не хвилюйся, Клавдіє, й не кричи! Я з тобою говорю по-приятельськи, а ти…
— О, по-приятельськи! О, ти приятель! Я це бачу. Ти хочеш узяти в матері дитину й оддати своїй любовниці, якійсь…
— Клавдіє!!
Я теж схоплююсь і ступаю до неї. Я почуваю, як мої очі горять, і мускули в руках судоржно скорчуються.
