ник на плиту. Я зараз засвічу тут лямпу. Господи, ніколи нема сірників на місці! Швидче б уже звідси, я страшенно скучила за електрикою. Хочеш зараз чаю, чи потім?
— Дякую, мені не хочеться чаю.
— Що значить? Ти ж любиш по обіді.
Я не відповідаю нічого. Мене страшенно дратує оце її «що значить» і посилання на те, що я люблю, а також її радість і оживлення від мого приходу.
— Клаво, швидче! — чується голос Ольги.
— Ну, ходім, ти вже зогрівся!
Посеред кімнати на двох стільцях стоїть маленька з сірої бляхи ванночка. Навколо на підлозі ринки, горшки з водою, миска. На стільцях і на ліжках пелюшки, віхтики, мийки, губки. Пахне, як у бані, й так душно, парно, що мені зразу хочеться скинути піджак.
На ліжку сидить Костя, підобравши ноги по-турецьки. Ольга Петрівна, підтримуючи одною рукою під спинку оранжеве тільце з м'ягкими, округлими грудьми, другою набірає губкою води й витискає її на Міку. Він заплющує очі, коли вода ллється йому на голову, й потім знову байдуже розплющує їх. Личко в його зовсім червоне, в якихось плямочках, безпричасне до того, що діється навкруги. За те смугляве, добре лице Ольги Петрівни виявляє таке раювання, неначе вона сама сидить у ванні. На носі й на підборіддю в неї крапельки води; товсті, червоні губи ввесь час роздягаються усмішкою, а очей зовсім не видно в неї, тільки дві смужки, ніби натушовані.
— Подивись, Яшо, як він любить купатись! Ніколи не плаче. Ти знаєш, їй-Богу, він розуміє! Ти ди-
