неможливо, правда? Ми так вросли одне в одного, що я вже не розумію слова «загубити». Кого загубити? «Себе?»
Тоді я бачу, що вона знає, що таке любов. Тепер ми не можемо ні загубити, ні звязати себе.
І тоді ми входимо у світ обновлені, злиті в одному. Тепер ми муж і жона.
У нас син. Це маленьке, чудесне створіння, що дивним способом одділилось од нас і…
|
Але тут моя казка кінчається: глухий біль, старий, як давня рана, болюче ниє в мені. Зразу стає душно під ковдрою, і я скидаю її з голови. І в ту ж мить у мої очі б'є світло місяця. Він підліз до самого вікна і, блідо посміхаючись, неначе пійманий на чомусь стидкому, не кліпаючи дивиться мені в лице.
Я повертаюсь на другий бік і з тайною надією прислухаюсь. Ні, біль є. І тепер я вже знаю, що нескоро засну.
Так, є. Я підводжусь, беру циґарку з нічного столика, запалюю й сиджу в постелі.
В соте — та де там! — в тисячне питаю себе: а що ж, як ні? А що, як вона вигадала цю підлу помсту за те, що було вісім літ тому?
І знову, й знову я перебіраю в пам'яті всі дрібниці того проклятого вечора. І знов не бачу за собою такої провини, яка б рівнялася цій карі. Вона ж знала, що я не любив її. Знала, знала! Ніколи ні одній жінці я не казав «люблю», коли не міг сказати з повним серцем. Я міг зовсім не відповісти на це питання, міг викрутитися жартом, поцілунком, софізмом, але не збрехати.