почкого волосся, знову з ніжним рум'янцем на чисто виголених щоках. Він, не дивлячись мені в очі, мовчки й урочисто потискує мені руку. Таксамо без усмішки вітається й Олександра Михайлівна. Я мимохіть заражаюсь їхнім настроєм, і мені навіть ніяково, що я не в сюртуці. Вражіння таке, ніби ми зійшлись на читання заповіту.
Їм усім, видно, відомо, що має статись. Варвара Хведорівна запрошує всіх сісти, й перша сідає в фотель біля круглого столу. Я з цього роблю висновок, що вони не ждуть більш нікого.
По деякім досить тяжкім мовчанню Варвара Хведорівна починає безпристрасним, тихим голосом:
— Я прохала б, панове, не дивитись на це зібрання, як на комедію. Я признаю, що все можна було б улаштувати простіще. Але, на мою гадку, шлюб є настільки поважний акт у життю людей, що утворення, чи розвязання його має робитися з цілковитою серйозностю.
Вона бере в руку біля самої шиї ланцюжок і помалу проводить по йому вниз до самого пояса. Ми мовчимо. Варвара Хведорівна приплющує очі, потім знову розплющує їх і тим же тоном каже далі: .
— Вам усім відомо, що сталось учора між мною й моїм… чоловіком, Панасом Павловичем. Я вірю, що в його вчинкові не було обдуманости наміру; це було зроблене у стані крайнього піднесення. І все ж таки це примусило мене подивитись на деякі речі з такого погляду, з якого я не дивилась раніще. І це примусило... і я побачила, що ми повинні розвязати наш шлюб. Я запросила вас сюди, щоб поставити умови, чи то пак разом виробити умови, на яких ми можемо,... як личить порядним людям, розійтись. Коли дозволите, я висловлю свої… бажання.
