— Хочу! Готов одповідати. Але ж не за ті, які накинено мені, які обдуром мене примушено зробити.
— А коли обдуру нема, й вона сама жертва випадку? Через що ж вона сама повинна бути тою жертвою?
Я в душі визнаю рацію сього аргументу. Але від того, що визнаю, почуття звязку з Клавдією стає гостріщим, і мені хочеться увільнитись од його. І через те я кажу:
— Вона взяла на себе відповідальність!
— Я не розумію, власне, що вас так хвилює в цьому? Вона ж нічого не вимагає від вас?
Я й сам добре не знаю, в чому річ. Знаю тільки, що щось непокоїть мене.
— Так, вона не вимагає. Але мене бере злість, хоча б за те, що я мушу брехати їй. А я не хочу брехати…
— Не брешіть.
— Значить, бути жорстоким без потреби? Від жалю ж я брехав. А я ніякого жалю не хочу! Не хочу, щоб це каламутило, псувало наші з вами відносини.
Шапочка здивовано підводить брови.
— Чим же наші відносини можуть бути попсовані? Хиба́ я подала вам якийнебудь привід до цього? Чи ви в собі помічаєте якунебудь зміну?
— Хоча б уже тим псуються, що ми мусимо відкладати наше спільне життя, поки якось там не влаштується з нею. Я розумію, це треба. Але мене це злостить.
Кажучи це, я почуваю, що брешу, що не в цьому річ, а в чому саме, я все ж таки не розумію.
— Ну, добре... — якось несміло каже Шапочка
