Вона не ворушиться. Я, постоявши трохи, стараючись не стукати, прокрадаюсь тихо до своєї шуби.
|
|
На вулиці я довго помалу йду пішки. Там, у тих кімнатках, мені здавалось, що, як-тільки я вийду з того дому, мені відразу стане лекго і спокійно. Але неспокійне, тяжке чуття висить у мені, як цей туман. І я не можу схопити, що саме в йому: незадоволення з себе, з Клавдії, — чи жаль, свідомість якоїсь вини, турбота за Міку.
Беру візника й їду до Шапочки. Але й вона, як це сонце, заткана туманом, і я змерзло щулюсь.
Після тих кімнаток, після пискливої канапки, напухлих од вохкости міщанських шпалєрів, здається мені кімната Шапочки роскішною й надзвичайно затишною.
Шапочка, намагаючися сховати замішання, хвилювання від чекання та инші почуття, хмуриться й одривчасто говорить:
— Ну, сідайте! Змерзли? Руки в вас, як крижини. Чаю хочете?
І гостро, допитливо зиркає на мене, щось переносячи з одного місця на инше й удаючи, що дуже занята.
Коли вона проходить повз мене, я ловлю її за руку й долонею притуляю до лиця собі. І від цього відразу стає спокійно та тихо на душі. Тепла рука лежить на щоці.
— Моя Шапочко!
— Ну? — ніжно відповідає вона, стоячи наді мною й дивлячись мені в очі довгим, розуміючим поглядом. Потім другого рукою підіймає пасмо волосся, що впало
