треба щось робити, робити систематично, любовно, спокійно, не випускаючи ні на мить із уваги й не заспокоюючись. А вона вигнала Костю в кухню, аби Міка не плакав і не баламутив її сліпого, бурхливого материного чуття, й на тім скінчила. Ну, на якого біса був цей жах? Що тут такого жахливого сталось?
— Можна завдати тобі одне питання, Якове? — раптом боязьким, насиченим хвилюванням голосом говорить Клавдія.
І ця її манера підходити здалека, не просто до мети, а несміло й ніби підповзаючи, теж дратує.
— Будь ласка, питай.
З усеї сили намагаюсь говорити спокійно.
Вона мовчить. От мовчить і мовчатиме ще довго, потім трошки підповзе і знову замовкне.
— Ти не розсердишся? І не буде гидко?
— Чудна ти, Клавдіє! Звідки ж я знаю, про що ти будеш питати? Питай.
— Але ти не думай, що я… От ти вже розсердився.
— І не думаю. Ну, даю тобі слово, що не буду сердитись, питай що-хоч. Тільки швидче!
Вона довго, мовчки хвилюється й, нарешті, тихо, вбито кидає:
— Ти любиш когонебудь?
Так я й знав, що про це спитає. Це зветься дружбою. Вона, мовляв, ніяких надій не має.
На мить одначе мені стає шкода її: її вигляд такий напружено-притихлий, наготований до всього і все ж таки з якимось сподіванням. Але момент дуже слушний, щоб у самому початку вияснити наші відносини. Власне, це те, що я повинен був сказати під час обговорення «умов». І я серйозно, твердо відповідаю:
