— Хиба́ це щиро? По-приятельськи? Ви боїтесь, що я не так зрозумію. Але це неправда, ви знаєте, що я… зрозумію так, як треба. Але вам просто не хочеться! Чужість! І як же тут по-приятельськи? На віщо?
— Гм! Але ж ви самі ввесь час кажете мені «ви»!
— Що значить?... Я мушу так говорити, коли вам неприємно инакше. Але я… Але мені ніяково й соромно казати «ви»!
— Ну, добре, давай на «ти»!
— Ні, я примусом не хочу!
— Та чого ж примусом? Я тільки… Ну, як тобі сказати? Я тільки думав, що так більше підходить. Але я згоджуюсь, що це неправильно. І коли хочеш знати, то мені й самому якось ніяково. Ну, край! Так? Давай руку!
Я усміхаюсь і простягаю руку. Клавдія Петрівна сидить непорушно, дивлячись униз, потім помалу й соромливо подає свою.
— От і чудесно! А тепер давай балакать! Насамперед кватиру треба змінити негайно. Далі, взяти прислугу, купити меблі й добре годуватися. Хазяйнує сестра?
— Сестра. Тільки…
— Значить, ми з нею підрахуємо ваш бюджет. Це перше.
— Так, але ми вчора заплатили за помешкання. Й Оля каже, що не можна кидати грошей, треба добути…
— Дурниці! Здоров'я дорожче за гроші. Ну, це ми з нею обміркуємо. Так. Тепер, значить, далі... Ти хочеш жити в Київі?
— Так, поки…
