Я підводжусь, нехапливо підходжу до неї й сідаю поруч. Вона знов здригується, як здригується полум'я свічки, коли підходиш до його. Все обличчя я ледве розбіраю на тлі сірого вікна, але очі виразно бачу, м'які, лякливі, таксамо повні непорозуміння, чекаючі ще чогось.
В сусідній кімнаті чується гомін.
— Ідіть собі! Ради Бога, йдіть! — раптом шепоче вона.
— Я завтра побачу вас?
— Так, так.
— Де?
— Не знаю… Ради Бога!
— На бульварі проти собору? Сім годин? Так?
— Так, так!
— Повторіть!
— На бульварі, проти собору. Сім годин.
Ми вже багато-багато разів сидимо на бульварі, проти собору.
Вона вже не віднімає своєї руки й сидить із таким виглядом, неначе скорилась неминучій долі.
Я кажу їй:
— Я можу запропонувати тобі тільки те, що маю: моє жагуче бажання тебе, твоїх уст, грудей, усього твого тіла, співзвучного, рідного мойому. Я не обіцяю тобі нічого: ні вірности, ні вічности мого бажання, бо, кажучи так, я збрешу й тобі й собі. Але є в мене, крім цього, ще одне: це моя давня, викохана довгими роками туга за матіррю дітей моїх, за другом і товаришем мого життя. Маю тайну, несмілу мрію обновитися в