Клавдія Петрівна вважно придивляється до мене; щось на моїм лиці збиває її зпантелику.
— От ваші гроші... — винувато, з ніяковостю простягає вона мені куверту, яку бере з столу.
— Добре, давайте! Це питання все-одно треба ґрунтовніще обміркувати. Ну, от…
У сусідній хаті чується легенький писк дитини. Клавдія Петрівна робить ізлякане лице й кидається в ту хату.
— Костя! Ти що робиш?
Я бачу в розчинені двері біля білої колиски Костю. Він також ізлякано й винувато, округлими очима дивиться вгору до матері і швидко, виправдуючись, каже:
— Я нічого, мамо, не роблю. Я стою й дивлюсь. Міка сам зачепився ручкою за простиральце. Їй-Богу, мамуню, сам.
Трівожна, чудна цікавість тягне мене до тої кімнати. Я голосно питаю:
— Клавдіє Петрівно, мені можна туди?
— Можна, можна! — кричить Костя, захоплено і привітно зустрічаючи мене.
Від колиски біжить до мене Клавдія й тихо, з несмілим докором каже:
— Що значить? Звичайно, можна!
І знов мені згадуються перші дні нашого знайомства, коли я ніяк не міг звикнути до сього її «що значить», яке вона любила вживати в найріжніщих випадках.
— Добридень, Якове Василевичу! — ніби щось знаючи, каже Костя, відступивши і схиливши голову на плече.
— Здоров, здоров, Костю! Ач, як ти виріс! Молодцем став.
