падкова полюбовниця, хвилева примха, викинена, як ганчірка! Я — претенсії?!
— А через що ж сльози?
— О, не через що! Так! Од радости, від щастя! Чого ж мені? Мені дали грошей, прийшли подивитись. Чого ж більше?
— А ви ж чого сподівалися? — раптом почуваючи вибух жагучої люті, роблю я до неї кілька кроків. — Чого? Що я завию від захоплення, що ви обдурили мене? Та-ак?!
— Я обдурила?! — з жахом, театрально, як мені здається, відкидається вона до стіни.
— Так, ви обдурили мене, тепер я це бачу ясно! Ясно, чортяка бери! Яке ти мала право родити дитину, коли ти знала, що я не хочу мати з тобою дітей? Яке?... Втіх хотіла?... Так і відповідай же за них!
— Я несвідомо, я…
— Мені все-одно! Хто тебе знає! Ти взяла на себе... Ти повинна була все зробити… Все!…
— Навіть умерти?
— А, дай спокій! Дев'ядесять відсотків жінок роблять це й не вмірають, а ти неодмінно померла б. Ти не хотіла робити, ти обдурювала й себе, й мене! Ти сподівалася прив'язати мене до себе цею дитиною. Так, так! Але, вибач, це тобі не вдасться! І от у чому твої претенсії! Розумієш? От через що ти плачеш! Через те, що я не впав у твої обійми й не признав, що тепер уже нікуди й ніколи не піду від тебе. Ні, ти помилилася! Дитина ця тільки твоя, я не винен за її існування. Я не хотів її. Мене обдурено, обікрадено, знасилувано в ній, і я не хочу, чуєш ти, не хочу признавати цього насильства! І то вже слабовольність, що я дав тобі грошей. Навіть цього…
