— Це незрозуміло й нудно, Клавдіє Петрівно! В чому річ, скажіть, принаймні!
Новий вибух ридань і тільки один згук: «О-о!...»
— Ну, я йду!
Повертаюсь і рішуче простую до дверей.
— Почекай! — мокро, схлипуючим шопотом говорить Клавдія Петрівна й похапцем, обома руками, як діти, витирає хусткою лице.
— Тільки, будь ласка, без сліз і загадкового мовчання на мої слова! Коли ви хочете щось сказати, то на це є людська мова. Я вас слухаю.
Клавдія Петрівна довго й помалу крутить головою, не кажучи ні слова. Потім гугнявим од сліз голосом каже:
— Як це жорстоко! За віщо?
— Що «жорстоко»?
Вона крутить знову головою. Мене цей рух, невідомо через що, страшенно дратує.
— Та що ж «жорстоко»? Кажіть же, нарешті!
— Хиба́… хиба́ необхідно почувати таку ворожість, ненависть, огиду? Ну, хай до мене. А до його ж за віщо?
— Огида? Ненависть? Звідки ви це взяли? Ніякої ненависти нема, на віщо вигадувать, не розумію!
— О, я вигадую! Я вигадую! — гірко усміхається вона.
— Клавдіє Петрівно! Ви писали, що нічого не хочете від мене, нічого не вимагаєте. На віщо ж ці претенсії?
Клавдія робить здивоване лице.
— Претенсії?... Я претенсії?... Я смію мати якісь претенсії? Які? Коли?... Я — претенсії? Ви-
