зує мені голову. Оксамит її шубки часто торкається мого лиця, її дорогий, знайомий, дитячий, свіжий запах сповнює мене болючою ніжностю. Мені хочеться заридати, обхопити її коліна й жалітися їй, прохати помочі.
— Ну, от! Тепер добре! Ранка зовсім невеличка. Треба потім анґлійського плястра купити. Є такий для порізів. Може хочете лягти?
Я бачу на грудях у себе зірвану краватку, яка бовтається, й шукаю руками на шиї комірчика.
— Дайте спокій! Комірчика там нема. І не треба його. Лягайте! Коли хочете, я посиджу з вами, коли не хочете, я піду. Йти мені, чи лишитись?
Я мовчу і, знов обхопивши обвязану голову руками, спіраю лікті на коліна. Раптом я чую, як рука Шапочки обережно й ніжно торкається моєї голови й помалу гладить її. Я ввесь усередині здригуюсь, і мені хочеться завити від одчаю. Я схоплююсь так раптово, що Шапочка аж лякається, й іду до столу. Находжу Клавдиного листа і шпурляю його під ноги Шапочки. А сам сідаю в фотель, закинувши голову назад.
Шапочка підіймає листа й, стоячи, починає читати. А я, як зза ґрат тюрми, слідкую за нею жадними, проводжаючими очима.
Раптом лист якось догори скидується їй у руках, а від цього мені в грудях теж щось холодно скидується. Шапочка швидко зиркає на мене й потім сідає на канапу. Далі вона вже читає, не відриваючись, а, скінчивши, сидить без руху, згорбившись і дивлячись повз лист у підлогу. Я теж не рухаюсь і дивлюсь на неї. Так ми сидимо довго серед перекинених стільців, трісок, розкиданих паперів. У кватирі насторожена тиша. З вулиці час-од-часу глухо долітають дзвінки трамваїв.
