відважується підійти ближче й зупиняється коло розбитих дверей шафи.
— Що треба, Ганно Пилипівно? — байдуже й не рухаючись, одповідаю.
— Що з вами?!
— Абсолютно нічого. Що скажете?
Вона не зводить із мене округлих очей, і я бачу, що їх особливо притягає до себе щось на моїм чолі.
— Що сталось, Якове Василевичу?!
— А вам, власне, яке діло? — з злістю, брутально кажу я й підводжусь.
Шапочка вражено мовчить. На комірі й муфті весело грають краплини розталих сніжинок.
— Я п'яний. От і все! Ви ще щось маєте спитати?
Вона мовчить. Не вірить. Нарешті, незвично-несміло каже:
— Коли вам неприємно, що я тут, то я піду собі. Йти мені?
Від її тону і слів мене стискує страшенна, задушлива туга. Я хапаю голову в руки й хочу спертися ліктями на коліна, але пальці влучають на розсічене місце, й гострий біль примушує мене швидко здійняти руки. Тоді Шапочка підбігає до мене, кидає муфту на канапу, виймає хустку й заклопотано, з сердитими нотками, хоч і з тремтінням у голосі, каже:
— Сидіть, сидіть! Треба промити. У вас тут ранка. Одеколон або перекис водня маєте? Сидіть, сидіть, я сама!…
Вона швидко виходить у передпокій. І зараз же у кватирі чути жваве топотіння ніг, шамотню, рух.
Через якийсь час з'являється Шапочка з рушниками, одеколоном, ватою. Обережно притримуючи мою голову, вона ніжно промиває ранку, змиває кров з лиця й зав'я-
