везти «їм» москаля. І тільки, як нічого вдіяти не можна, прижмурюється, замовкає і щось про себе думає.
— Якове Василевичу! А ви й тепер займаєтесь революцією? — питається Стьопа й ніяковіє.
Михалко поважно й непохвально зупиняє його:
— Дурне й неконспіративне питання, Стьопо!
Але я бачу, що Шапочка чекає на мою відповідь і кажу:
— Ні, Стьопо, я стомився бути нічним метеликом.
— Через що «метеликом»?
— Через те, Степунчику, що революціонери подібні до нічних метеликів. Бачили ви, як часом улітку ввечері вперто лізе до світла лямпи якийнебудь метелик? Його піймають і кинуть у темноту. Трошки згодом він знову летить. Знову піймають, і ще далі шпурнуть. Він спочине, збере останні сили і, хоч дуже таки помнятий брутальною рукою, знову летить. Бува, що його, нарешті, просто пристукнуть держальцем ножа або схоплять, зломлять крильця й так шпурнуть у темряву, що він уже не може прилетіти. От так, Степунче, й революціонери. Багато їх із помнятими, поломаними крильцями лежить десь у темноті й безсило прагне до світла.
Я усміхаюсь, а Стьопа серйозно дивиться на мої плечі, ніби сподіваючись побачити мої поломані крила.
— А вас багато раз… шпурляли? — питає Михалко.
— Та, в кожнім разі, буде з мене.
— А ви тікали колинебудь?
— Ой, розкажіть, як ви тікали! — хапає мене за руку Стьопа.
Я розказую про втікання, потім про темні карцери, про голодівки, нарешті, про «веселого дядю Матвія»,
