ріжні тюремні історії. Мами вони не бояться, хоча вона ніколи не похваляє таких розмов.
— Ай, мамуню, не прикидайся, ти сама підеш на барикади. Знаємо тебе.
Марія Пилипівна з жахом сплескує коротенькими руками й наказує «зараз же сідати за лекції». Але до неї підбігає її мазунчик, Стьопа, і вживає свого звичайного засобу: треться щокою об її щоку, і це моментально заспокоює її.
— Недобре казати дітям про такі речі, — м'ягко пояснює вона мені.
А Шапочка грається з Мурзою й ніби нічого не чує.
Я оповідаю про гарешти, як уночі, десь у темряві, оточують дім темні постаті, що балакають пошепки; на сходах брязкотять шпори, такі зловісні, такі голосні серед глибокої тиші. Ось дзвінок, зпочатку обережний, хитрий, наївний такий. Як мертво-тихо тоді в помешканню, як широко дивляться очі зблідлих облич.
Хлопці, затаївши, дух, дивляться мені в рот поширеними очима. Шапочка тихенько одним пальцем лоскоче Мурзу за вухом, щоб лежав непорушно й не перешкаджав слухати. Марія Пилипівна, напнувши на якусь округлу штуку, подібну до сита, сіру матерію, вишиває великою голкою подушку на канапу. Я потрохи сам захоплююсь, і оповідаю вже без припрохувань.
Стьопа слухає з палаючими щоками й машинально шопоче: «Ой, прокляті!» Або схоплюється і, ставши в войовничу позу, грозиться комусь кулаком. Товстенький, з повними, як у дівчини, грудьми й жіночим станом, він трохи смішний. Михалко прискає від сміху, дивлячись на його. Михалко ставиться инакше: насамперед він думає, чи не можна б утекти, обдурити, під-
