— Не завсіди це можна. І не зо всіма.
— Ага, не зо всіма! З деякими можна инакше?... Можна, наприклад, звести з розуму, погратися й покинути? Так?
Її очі дивно блищать і, як мені здається, зизом дивляться; усмішка поломана, тонка, негарна. Тут щось непевне. Не так, не так я говорю, не так вона приймає мої слова. Мені вже неприємно, що я зачепив цю тему. Неприємно, образливо, жаль чогось хорошого, чистого.
— Через що ж ви з такою ворожостю приймаєте мої слова, Ганно Пилипівно? Що в них злого?
— Через що? Добре! Я дала собі слово не втручатись у ваше життя. Ходите до нас, ну, й ходіть собі, мені це байдуже! Але я не хочу, щоб мені говорили хороші слова в той час, як… Скажіть, ви на весну цього року були в Криму?
«Клавдія Петрівна!»
— Так, був.
— Ви почервоніли. Це добре! Ну, словом, я сама вам розкажу. Ви були там з одною… женщиною, жінкою якогось архітекта. Ви її звели з розуму, вирвали з дитиною від чоловіка, завезли, а коли вона надокучила вам, ви покинули її саму там, без ніяких засобів, хвору, з дитиною від вас. Вона хотіла стратити собі життя, але ви не зволили навіть одповісти на телеграми, які посилала вам її сестра. Так?
Мабуть, мені на лиці занадто щиро виявляється здивовання, бо Шапочка зупиняється і трохи иншим тоном додає:
— Скажете, це неправда?
Я кудовчу від радости волосся, мну руками лице й, нарешті, голосно, з полекшенням сміюся.
