А вона, мабуть, хоче, щоб я знов насів на цього маруду.
— Він казав, що має намір іще раз із вами побалакати.
— Ага! З охотою, з охотою.
Певне, він і не думав мати такого наміру, а це їй хочеться, щоб я побалакав.
Знову павза. Дихання чутніще.
— Я теж гадаю, що коли б ви з ним іще раз поговорили, то він перестав би вагатись. Я не могла якслід…
— Так, так, я розумію. Розуміється, вам незручно. Так, я з ним неодмінно поговорю!
— Будь ласка, Якове Василевичу! І треба б швидче, поки…
— Так, так, я з ним сьогодні поговорю. Навіть зараз.
— Простіть, Якове Василевичу, що турбую вас! Але треба вже остаточно вияснити. Мені це просто потрібно…
— Неодмінно, неодмінно.
— Ви до сьомої дзвоніть мені в бібліотеку на № 25—74.
— Добре, запишу… 25—74. Чудесно!
Вона дякує мені і прощається.
Я лаю себе. Ну, що ж я скажу цьому йолопові? І яке мені діло, власне кажучи? Що я нянька їм, чи що?
— Миколо! Ванну! Швидче!
Вже шоста, — треба поспішати. Я голюсь, беру ванну, думаю про Шапочку, про справу Кубешки, про багато инших річей і зовсім забуваю про Олександру Михайлівну.
