себе зо мною, як із здоровим, чи слабим. Я сідаю знову на канапу, кладу голову в руки й сиджу так, зігнувшись. Я ще не зовсім прочуняв і не можу опанувати свого хвилювання. Що їй сказати, коли спитає, що зо мною було? П'яний був, та й годі. І це вся моя хвороба, ради якої вона вдруге прийшла до мене? Вона, як сестра-жалібниця, сиділа от-тут біля звичайнісінького п'яного, паршивенького чоловічка.
— Знову болить? — тихо чується співчутливий і трохи суворий голос Шапочки.
Я кручу головою й потім випростовуюсь.
— Мені просто соромно. Дуже соромно.
— За віщо? — щиро не розуміє Шапочка.
— За все, Ганно Пилипівно. За багато. Від сорому я навіть не можу почувати як-слід радости від того, що ви в мене.
|
|
Шапочка придивляється до мене й, нарешті, каже:
— Ви якийсь чудний. Тепер знову ніби инший чоловік. Ну, я вже мушу йти додому. На мене чекають і турбуються. Я відранку не була дома. А тепер хутко п'ята.
Я не смію задержувати її, дякую, ніяковію, почуваю себе смішним, дурним і несподівано для самого себе випалюю:
— А від справи Кубешки я, між иншим, Ганно Пилипівно, відмовляюсь. Я це рішив і дуже радий, що... що ви мені... взагалі... Словом, і за це спасибі вам!
Шапочка з непорозумінням слухає мене, збірає на очі брови й сердито каже:
— Дуже дивно.
Після того вона йде в передпокій. Там скупчено
