чині. Я теж, може, в будуччині хочу віддати народові всі здобуті невласною працею гроші. Звідки ви це знаєте?
Щапочка помалу червоніє і стає дуже гарною з своїми стисненими бровима.
— Але ж є-якась ріжниця між чесними й нечесними людьми, — нелогічно перестрибує вона.
— А що таке «чесність», «нечесність»? Плід людської глупоти, лицемірства й поганого соціяльного ладу, Ганно Пилипівно. Закони життя — це инша річ... Але, вибачте, я мушу лягти, голова дуже болить.
Я обережно підводжусь і простую до канапи. Шапочка теж устає й навіть, здається, хоче підтримати мене. Коли я лягаю, вона зараз же прощається й іде собі, не хотячи турбувати мене.
Я не тримаю її. Мені все-одно. Голова палає, її всю ломить біль. Думати важко. Лежу непорушно, горілиць. Думки мляві, втомлені, розрізнені. Все дурниця: і мораль, і кохання, й життя, є тільки — сам біль. Та ще хиба́ смерть. Через кілька десятків літ і я, й Шапочка, й міліони чесних і нечесних, розумних і дурних, рабів і панів, усі будемо лежати в землі і гнити. Чи варто ж ради такої коротенької хвилини хвилюватися, соромитись, виправдуватись? Рятуйся, хто може! От єдиний справедливий закон! На віщо мені якісь Шапочки з їхньою чесностю? На віщо якісь там гармонії? Бути мерзотником з дужими пазурами — теж не кожний зможе. Та й к чорту, і це не важно. Тільки б не було цього болю. Ладен навіть моральним стати, аби спинилася ця мука. Чого ж і моляться Богу та слухаються всяких припудрених?
Біль стає нестерпним. Я посилаю Миколу в аптику за бромом, міґреніном, за всім, що тільки знайдеться.
