лову рівно, я йду в кабінет. Шапочка стоїть біля вікна й дивиться на вулицю. Вона в усьому білому, в капелюсі, і з торбинкою. Повільно обертається і, трохи зпід-лоба дивлячись, каже:
— Я прийшла сказати вам, що... щоб ви не брали до серця моєї вчорашньої поведінки…
І чи то з цікавостю, чи з турботою приглядається до мене й додає:
— Який ви блідий! Що вам?
— Нічого, Ганно Пилипівно! Прошу сісти!
Я не подаю їй руки й сідаю за стіл, а вона в фотель по другий бік столу, не зводячи з мене очей.
— Ви маєте дуже добре серце, Ганно Пилипівно, але я, запевняю вас, тепер цілком спокійний.
І холодно, просто дивлюсь на неї. Тепер мені видко, що її вилиці трохи випнуті, щоки худорляві, губи могли б бути трохи більше свіжі. Вся вона неначе менша тепер, більше звичайна, буденна. Так, очі великі, сірі, але нічого особливого в них немає. На тілі в вирізі грудей — червоненькі цяточки. Вона, видно, трохи спітніла. Це неприємно.
— Мене, власне, послала до вас сестра Маруся, — несподівано й почервонівши каже вона.
— В такому разі я беру свої слова про вашу добрість назад, і находжу, що ви дуже слухняні.
— А ви невеликодушні! Коли б мені не було жаль вас, я б не прийшла.
— Я знову мушу змінити думку про вас: ви жалісливі, а, крім того, й непослідовні.
Шапочка з деяким дивуванням поглядає не мене.
— В чому ж я непослідовна?
— Коли ви маєте мене за мерзотника…
Шапочка з досадою морщить ніс, але я кажу далі:
