Але я не ворушусь і, криво посміхаючись, дивлюсь їй у слід.
Що ж це: кінець? Так несподівано, безглуздо, неможливо? Та ще ж пів години тому я йшов повз її дім і думав, що завтра прийду, сидітиму в неї в кімнаті, дивитимусь, як збіраються горбочками брови, як вона жмурить очі й витягає трубочкою губи, ніяковіючи й сердячись! І ніколи, значить, вона вже не буде сердитись на мене, кидати мені відривчастих наказів підчас співу? «Шантажист і мерзотник!»
Я з усієї сили б'ю палицею по лаві, встаю, і швидко йду звідти.
— Зво-ощик!…
Мій крик розлягається по вулиці, мабуть, не один здригнувся від його. Згори з грюкотом наввипередки женуть візники.
— Смали в «Шато!» На ввесь дух! Карбованця на водку!
Дурна, вузька, простолінійна моралістка! Дівча, яке береться судити про те, чого не розуміє! І плювать, коли так! «Прекрасна дама!» Подумаєш, моральність!
В «Шато» я знаходжу млявого й мовчазного Кригу-Зальотного в товаристві двох шансонетних співачок. Моя поява має на його такий вплив, як у казках жива вода на мертвого царевича.
— Криго! Треба здорово напитись! Чуєш?
— Напитись? Зробимо! Коли треба, зробимо!
І ми «робимо».
|
Біль у потилиці, язик шорсткий, неначе обструганий, вишарований. Стан такий самий, як після гуль-