я читала про такі процеси, то я в'являла собі адвокатів, що ведуть грабіжницькі справи, якимись бузувірами, — моральними, звичайно, — страшенно жорстокими й тупими. Та й яка, власне, ріжниця між якимсь грабіжником, шахраєм і адвокатом, який старається виграти справу на шкоду тому, кого обшахраєно? Адже він, адвокат, знає, що коли його клієнт виграє справу, то цим він ограбує противника, чоловіка чесного і правого. Так? Знає ж! І все ж таки боронить, помагає грабувати. А коли він помагає грабувати, то й сам, як трапиться добрий випадок, може те саме зробити. Правда? Адже правда?
Ця розмова непроста. В мене таке почування, як у людини, в якої одежа не в порядку, й якій здається, що всі це бачать.
— Ну, знаєте, — кажу я з усмішкою: — це занадто рискований висновок. Насамперед…
— Ну, от, так я знала! Скажіть, ви ведете справу якоїсь Кубешки?
Я чую, як одразу червонію, й по мені розливається тяжке почування сорому.
— Так, я…
— Адже вона шантажистка!
Я мовчу й силкуюсь усміхатись вибачливо та насмішкувато.
— Ну, відповідайте!
— Звідки ви набрались таких відомостей?
— Не ваше діло! Відповідайте!
— Так, шантажистка! — кажу я жорстко й твердо. Сором миттю зникає, замісць його, з'являється дивна злість.
— І ви це знаєте?
— Так, знаю! Але Суботович, якого вона обдурює,
