— Добре! Дозвольте, Якове Василевичу…
І Панас Павлович, заклавши руки за спину, ходить важко, помалу по кабінеті взад і вперед. Він нагадує мені вчителя, що диктує учням диктат. Нарешті, він зупиняється й не то жалібно, не то насмішкувато говорить:
— А всі вже вітали з улаштуванням конфлікту. Навіть ректор прислав листа з села. Тепер, значить, знов розмови, пересуди, дурне становище?…
— Хай трохи почухають язики!
— Так, але я рискую неприємностями у службі. Коли я помирився з жінкою, мені один мій товариш оповідав, що мені щось таке вже загрожувало. А Шуру теж можуть скинути з посади! Не просто, а причепляться... Але це, звичайно, той... Гм! Потім, я саме розпочав тепер роботу. З Варварою Хведорівною в нас вироблена конституція й, я вже, так би мовити, можу бути ґарантований, що... Так, усе це, розуміється... Але знов ці вияснення відносин, лайки, сварки, обра́зи, плач дітей, — ой, усе віддаси, щоб тільки не мати цього! Та й яка рація: все-одно всі через яких двацять-трицять років будемо гнити в землі.
іТак несподівано закінчивши, він махає рукою й сідає в фотель, стомлено звісивши голову на груди.
— Ну, Панасе Павловичу, всі ці резони, геть аж до загального гниття, мають певну цінність, але не настільки вже, щоб через них губити себе, Олександру Михайлівну, Діму, та й саму Варвару Хведорівну.
— Ні, Якове Василевичу, куди нам уже про кохання думати та про всякі перебудови. Та й не можу я без Діми.
Що ж це він хоче посадити мене в дурне, смішне становище перед Олександрою Михайлівною?
