варі Хведорівні. І я хочу, щоб вона сама послала його до мене.
— Але хоч приближно ж скажіть, у чому річ!
— Варваро Хведорівно, кожна хвилина дорога! Я вам сказав, уся його кар'єра залежить од цього. Довідаєтесь сьогодні ж, я думаю. А зараз присилайте його до мене!
Декілька секунд мовчання.
— Добре! Підождіть хвилинку!
Половину зроблено! Чи сказати йому, на віщо я кличу його, чи теж притягти його кар'єрою?
— Слухаю!
Теж холодний, але трошки занепокоєний голос Панаса Павловича.
— Панасе Павловичу! Негайно приїжджайте до мене! Страшенно важна справа, на ціле ваше життя! Виясняти нічого не можу… Нема часу! Швидче!
— Дозвольте, Якове Василевичу…
— А, Панасе Павловичу! Справа торкається вас, а не мене. Я рішуче ні при чому тут. Чи їдете, чи ні, мені треба це знати зараз же. Відповідайте!
— Добре, я поїду, але…
— Чудесно! Чекаю. Беріть автомобіль! До побачення!
Я кладу трубку. Біля його, розуміється, з величним, розумним і строгим лицем стоїть Варвара. Кар'єра — річ серйозна й дуже близько торкається тепер і її. Засіб перемоги і влади, Діма — в неї в руках. Суперницю зломлено й переможено. «Злий ґеній» лишився в дурнях. Отже, боятись ніби нема чого. І я бачу, як вона «інтеліґентним», поважним жестом кладе руки на плечі Панаса Павловича й каже:
«Ти, Панасе, цілком вільний у своїх учинках.