Я почуваю, що мої слова занадто тхнуть судовою салею, й я зміняю стиль.
— Иншими словами, Олександро Михайлівно, ви самі робите своє життя трудним, блідим, одноманітним і шкідливим для вас. Простіть мені, але я хочу побалакати з вами отверто. Можна?
— Будь ласка, — відповідає вона чемно, але з тим самим непорозумінням, що раніще, і прикриває від мух тарілочки серветкою.
— Дякую! Я говоритиму без церемоній, тому зарані прохаю вибачення.
— Прошу, прошу!
— Добре!
Я почуваю знайомий холодок хвилювання, як перед промовою. Мені навіть хочеться підвестись і говорити стоячи.
— Так от, Олександро Михайлівно… Насамперед дозвольте вам сказати, що я завсіди, як бачу вас, почуваю собі самому незрозуміле чуття якоїсь невиразної сумної радости, чи що, зворушення і… бажання бути до вас ближче. Я знаю, що, може, ображу вас тим, що скажу, але ви самі дозволили. Ці почуття, Олександро Михайлівно, ви викликаєте не своїми духовими якостями .. . Мене хвилює ваша краса…
Олександра Михайлівна робить рух, немов збіраючись підвестися; в її лиці з'являється такий вираз, ніби я наступив їй на ногу.
— Ах, Господи! — з досадою кривиться вона.
— Простіть, Олександро Михайлівно, але дозвольте мені договорити! Потерпіть!
— Та на віщо це? Ви ж мені все-одно нічого не...
— Я знаю, я знаю! Але все-таки дозвольте! Хоч ради Панаса Павловича.
