— Давай вип'ємо! — каже він схвильовано і швидко йде до столу.
Ми цокаємось.
— За Соню, Андрійка й Василька! — підношу я чарку.
— Так! — одривчасто каже він і випиває одним духом.
Після того ми починаємо говорити з перебільшеним інтересом про ріжні маловажні річі, сміємось, жартуємо. Нарешті, кличемо локая, й я хочу розплачуватись.
— Ні, Якове, це ти вже лиши!... — серйозно й неначе з докором каже Дмитро. Він же наймає автомобіль і завозить мене до мого дому. Коли ми прощаємось, він міцно, довго тисне мою руку й каже:
— Дякую! Завтра рано виїжджаю.
— Вітай Соню! А Андрійка й Василька міцно цілуй!
— Спасибі! Неодмінно.
Коли я стою й чекаю, щоб мені відчинили, автомобіль, що від'їхав трохи, зупиняється; з'являється силует Дмитра, й чується його голос:
— Якове! Прости за все! Так?
Я з сміхом кричу:
— Так! І ти мені!
— Спасибі! Прощай!
Автомобіль шарпається й, тріпочучись, котиться вниз, а я почуваю не то сором, не то тугу, й сердито надушую ґудзика від дзвоника.
|
|
А, нарешті!
«Прости, що так довго не давала про себе звісток,
