— Це все.
Він знову дивиться, довго, допитливо й неначе потрохи впадаючи в задуму. Далі обережно кладе корок на стіл, підводиться й починає блукати по альтанці.
— Чого ж Соня не хотіла мені розказати цього? — з непорозумінням зупиняється він проти мене.
— Не знаю. Мабуть, шкода мене було. Не вважала себе в праві оповідати чужу тайну. Бо це швидче моя тайна, ніж її.
— Ти правду кажеш мені, Михайлюк? — раптом якось дуже серйозно питає він.
— Саму правду, Дмитре.
Він знову важко, помалу, задумливо ходить по альтанці. А я починаю трівожно й натужно думати, як попередити Соню, як переказати їй цю варіяцію минулого, щоб і вона могла йому розказати її.
Сосницький знов зупиняється, деякий час мовчить і, нарешті, пильно дивлячись на мене, немов наготовившися схопити найменшу зміну в моїм лиці, тихо питає:
— А чого ти так любиш Андрійка?
Я почуваю, що проти моєї волі червонію. В очах Сосницького зараз же щось немов іздригується, і вони знов поширюються. Я знизую плечима й усміхаюсь.
— Чудне питання! Бо милий, гарний хлопчина. Бо, загалом, діти то моя симпатія. Василька я теж люблю.
— Але не так! — наґативно й переконано крутить він головою.
— Може, через те, що Андрійко Сонина дитина...
— Як це?! Василько також Сонин…
Я починаю почувати чудну тугу й роздратовання.
— Ну, так, розуміється. Я сказав дурницю. Ну, їй-Богу, не можу тобі сказати, через що саме. Василько
