чоло стає рожевим. Але в очах, що злісно і гнівна впялись у мене, все ж таки є щось допитливе.
— Соня?! Соня тобі це сказала?! Рішуче не розумію нічого. Коли ти не брешеш, то абсолютно не розумію нічогісінько. На віщо могла тобі Соня казати цю очевидну, дику нісенітницю, цілком одмовляюсь розуміти. Але тепер, принаймні, я розумію твоє чудне поводження зо мною за останній час. Так от у чім штука! Признаюсь, я гадав, що ти просто ревнуєш, ревнуєш до сучасного.
— І до сучасного. Так, і до сучасного!
— Та-ак? Ти маєш якісь підстави до цього?
— Маю! Заяву Соні, що вона…
Він круто спиняється й понуро дивиться кудись убік. Далі підводиться й починає блукати по альтанці, зачіпаючи за стільці й шелестячи листям. Оркестра грає якийсь старий, ніжний романс. Чийсь жіночий голос підспівує. Хапливо і дрібно хрущать кроки локаїв по піску стежок.
Сосницький зупиняється біля стінки, притуляється лобом до стовпа і стоїть так без руху.
— Дмитре, покинь! Іди сюди!
Не рухається. Оркестра раптом переходить на щось танцюристе, сповнюючи ввесь сад грюкотом бубна та літаврів, від яких, здається, пляшки на столі роблять болючі ґримаси.
Сосницький одривається від стовпа, прудко підходить до мене, сідає так, що його коліна впіраються в мої, бере мене за обидві руки вище літків і говорить з мукою:
— Якове! Невже ж ти не розумієш? Невже ти не розумієш?!
Він до болю тисне мої руки й декілька разів стру-
