Мене, властиво, не дуже дивує цей потік обвинувачень і лайки. Він повинен був, зрештою, колись прорватися. Дивно тільки, що це, здавалось, без помітної причини сталося.
— Прости, Сонічко, що переб'ю. Бачиш, слухаючи тебе, можна подумати, що Дмитро якийсь хлопчик або людина без волі. Це раз. Друге, що він ніби справді так змінився. А третє, що я надзвичайно сильна натура. Нічого цього, серце, немає. Він не хлопчик, силу волі має таку, що дай Боже всякому, а я ніякого впливу не маю на його. Ти все це… Дозволь мені скінчити!... Ти все це знаєш таксамо добре, як і я, але тобі треба до чогось причепитись, щоб вигнати мене. Автім, вибач мені, хиба не все-одно, яким способом ти це зробиш. Ти хочеш ще щонебудь мені сказати, чи мені вже треба йти?
Соня пильно дивиться мені в лице, немов би бажаючи примусити мене зніяковіти. Біля її очей виступила фарба, і здається, що очі горять.
— Для чого ти втисся до нас?
Голос погрозливий, тихий.
— Я не втискувався, Соню. Пам'ятаєш, ми зустрілись випадково, і ти сама запрохала мене заходити.
— Ні, ти втисся! Ти напрохався. Ти знав, що я повинна була ненавидіти тебе всі ці вісім літ. І все ж таки ти, з твоєю звичайною нахабностю й безцеремонностю, входиш у нашу родину і… руйнуєш її.
— Забобони, Соню. Сім'ю не можна зруйнувати збоку. Вона завсіди розпадається зсередини.
— Ну, це твоя «теорія». А я кажу те, що бачила на власні очі.
Я позіхаю й підводжусь.
