розуміючи, що, що́ б я не сказав, усе зустріпс оце офіціальне, бсзпричасне приняття. Шапочка поглядає на мене, але на її лиці непомітно ні нетерплячки, ні досади, ні зневаги. Тільки брови злегка зібрані, як у людини, що робить якесь зусилля і строго стежить за собою. Моє становище з кожною хвилиною мовчання стає все дурніщим, і я, нарешті, кажу;
— Признаюсь, я ждав иншого приняття й через те... я трохи непідготовлений.
— Так? — байдуже кидає Шапочка.
— Я через щось гадав, що ви замужем і що попрохаєте свого чоловіка приняти мене.
Шапочка трохи дужче збірає брови, немов стримуючи себе, й її вуста стискуються ще холодніще.
— Я не замужем... — рівно відповідає вона.
— Так, я це вже знаю. Покоївка назвала вас «панночкою». Потім я думав, що… Автім, ваше приняття дошкульніще, ніж я собі гадав. Я мушу згодитись: ви взяли дуже добрий тон. Я зараз піду. Тільки дозвольте мені сказати декільки слів. Все-одно вони не зроблять на вас ніякого вражіння. А все-таки… Так, я нахаба, це правда. З цим я, звичайно, змагатись не можу. Але от, — хочте, вірте, хочте, ні, — але я вже років десять не займаю женщин на вулицях. За цей час це перший і, мабуть, останній раз. І мені дуже… важко, що я це зробив. Не через те, що дав вам неприємність... Я все ж таки думаю, що великої неприємности для вас у тому немає. От я піду, ви посмієтесь, і на тому скінчиться для вас ця історія. А мені?… Ну, та Бог з нею, треба йти, це єдине, що мені треба зробити.
Я, ніяково посміхаючись, підводжусь і готовлюсь узяти її руку, коли вона простягне мені. Шапочка
