ся голови, я кидаю перо і знову дивлюсь, яка година. І з здивуванням питаю сам себе: «Невже я хочу їхати до Шапочки?»
«Так, хочу, хочу, хочу!» — злісно, вперто, жадно й тупо відповідає хтось.
І мені мимоволі пригадується одна сценка. На столі стоїть ваза з тісточками, які я тільки-що приніс з міста. Костя ззів уже одне, але тягнеться за другим. Клавдія Петрівна відставляє вазу далі від його і ближче до себе. Костя підсуває до неї стільця, вилізає на його й лягає грудьми на стіл, увесь тягнучись до солодкого. Робить це мовчки, вперто, з блідою усмішкою. Клавдія Петрівна відпихає його руки, а він знову простягає їх, ворушить пальцями. Вона грозиться покарати, поставити в куток, побити, відставляє вазу на инше місце, а він оббігає стіл, знову вилізає на його й сунеться до тісточок таксамо вперто, жадібно, нічого не бачучи, не чуючи ні насмішок, ні погроз, ні Клавдії Петрівни, яка благає в мене помочі. Мабуть, і самому Кості і страшно, й незрозуміло, й соромно, — я бачу це з його злої, покривленої усмішки, — але він не може відвести очей од тісточок, сила та більша за його волю, сором і страх.
Яка, власне, ріжниця між Костею і мною?
Одначе я знову дивлюсь на годинника: чверть на сьому. Усміхаючись, як Костя, хапливо одягаюся, сприскую одеколоном хустку й виходжу. Сидячи на візнику, я посвистую й думаю: «А чому б не похуліґанити? Чим я рискую? Принаймні, потішусь, коли так. Чого доброго, ще попрохає чоловіка приняти мене. Навіть неодмінно фіґуруватиме чоловік».
На хвилинку з'являється бажання повернути назад.
«Ні, хоч у цьому доведи до-краю, паскудо!» з не-
