а дома секретарь. Може, навіть уже вчинили там трівогу? Я сміюся з себе й гуляю собі далі. До мене вже, здається, звикли, й дивляться на мене менше, так, що я навіть часом примощуюсь на східцях і спочиваю якусь хвилинку. Иноді мені нестерпно хочеться лягти от тут же, накрити лице капелюхом і заснути міцно-міцно. Чорт його бери!
Біля другої знизу йде Шапочка. Я з раптовим поривом зворушення й радости дивлюсь на неї згори, й мені хочеться піти їй назустріч, простягти обидві руки і сказати: «Ну, годі!».
Вираз її лиця, як і перше, холодний, недосяжний і байдужий. На мене вона не дивиться, а коли проходить повз, то з погордою жмурить милі свої очі, неначе кажучи: «Прошу дуже, мене це не обходить!» На крилах носа й на підпоріддю їй виступили дрібні крапельки поту, щоки від спеки зашарились, вона подібна до спітнілої, розрум'яненої дівчинки. І так не до лиця їй ця погорда й холодність!
Потім я знов ходжу, ходжу, ходжу. Иноді плентаюсь у крамничку й п'ю квас. Але від його мені вже стає погано. І знов я вже ні про що не думаю, і коли б Шапочка вийшла і простягла мені руку, я поставився б до того цілком байдуже. Я тільки мрію про те, щоб швидче настав вечір, щоб погасли ліхтарі, й можна було прилягти на східцях і заснути.
Їсти мені вже зовсім не хочеться, тільки пити, пити. Од квасу вже нудить, і я п'ю зельтерську. Крамарі мене знають, вони пробують навіть завести зо мною балачку й випитати, кого я ловлю, але я не підтримую розмови. Мабуть, це надає мені ще більш загадковости.
Аж ось заходить сонце. Горішні вікна «мого»
