його прізвищем, він стоїть довго, дихаючи важко й одсапуючись, так довго, що я, нарешті, питаюся:
— Ви подзвонили?
— Ах, так! Я й забув.
І він підносить руку до ґудзика дзвоника. Але зараз же віднімає її й шопоче до мене:
— А як прислуга не даватиме? І наробить галасу?
— Не забувайте, що ви — хазяїн цеї кватири й батько цеї дитини! Дзвоніть! Ніяково так стояти…
Панас Павлович коротко тикає пальцем у ґудзик. Довго не чути за дверима ані згуку. Аж ось швидко біжать чиїсь кроки, хтось, поспішаючи, відчиняє двері. Ми входимо й бачимо перед собою… Галю. Вона стоїть із розплетеною косичкою й, закинувши її лівою рукою за спину, тримає незастібнуту суконку.
— О, Господи! — вражено, з переляком каже вона.
Ми також збентежені. Про Галю ми зовсім забули, немов би її й на світі не було.
— Таточку! — раптом нещиро скрикує вона й кидається до його, але, старається не стати до мене спиною.
Панас Павлович машинально цілує її й питає:
— А мама дома?
— Ні, пішла в театр. Роздягайтесь, будь ласка!
— Шкода, шкода!... — розгублено бурмотить Панас Павлович і хоче роздягатись. Я зупиняю його за руку.
— Ми ж тільки на хвилинку. В справі. Зараз підемо.
— Але чому? — здивованим, салонним тоном говорить Галя. — Тато так давно не був у нас. Я скажу наставити самовар. Ви, будь ласка, не дивіться на мене, я маю такий страшний вигляд!
