— А все таки гарно жити!
І всі товариші, як публіка в театрі, сидячи в своїх вікнах, наче в ложах, слідкують за ним ласкавими очима й усміхаються тою-ж радісною посмішкою.
Саратовець теж усміхаються і, говорячи так, щоб непомітно було з офіцерового вікна, бурмоче:
— Звісно, що рай… як після карцера… гарно… Сонечко… і воздух… Що й казать… Я знаю…
Степан добрими очима дивиться на його і починає розпитувати про Саратовську губерню. «Землячок» розм'якшується ще більше і розмова знов опановує всіма.
І вмить… все враз зчезає. Салдатики, що стояли на ґанку, вмент чогось витягуються, роблять напружені обличчя і всі, як по команді, повертають голови в один бік. Стає тихо. З ґанку, помалу ступаючи, як звірюка, що впевнена в своїй здобичі, сходить «каен»[1] (караульний офіцер) і, зробивши декільки ступнів, зупиняється. Розмова стихає, але «каен» мовчки дивиться, мов любуючись, в спини Степанові й конвойним, що весело балакають між собою, і важко сопе:
— Кан-н-вей-нниє! — раптом пронизливо виривається у його з горлянки. Конвойні й Степан хутко озираються і цей бачить, як лице Саратовця враз блідніє, покривається чимсь напруженим, тупим і гидким.
— Веди його сюди! — робить офіцер рукою знак.
— Ходім! — бурмоче Саратовець і йде вперед.
— Що? Хіба вже кінець прогулці? — звертається Степан до офіцера.
— Кінець!
— Через що?
— Через те, що ти балакаєш!
Степан від «ти» червоніє і, спалахнувши, скрикує:
- ↑ К. Н. (караульний начальник).
