— Клопів багато?
— Легіони! Я їх чаєм частував. А у вас що новенького?
— Мечтатель на сім суток у темний пішов.
— Та невже? За віщо?
— Опарив двадцять два[1] як той підслухував під вікном.
— Та сім суток за це?
— Атож.
— Земляк! Не разговаривай! — зупиняє його конвойний.
Степан обертається до його, пильно дивиться йому в лице і питає:
— А ти з якої губерні?
— Саратовської.
— Ну, от! А я Київської. Які-ж ми земляки?
Конвойний усміхається, йому, очевидячки, подобається цей жвавий «важний».
— Це все одно! Всі — земляки! — говорить він.
— Правда, — весело підхоплює Степан. — А що правда, то не гріх. А коли ми з тобою земляки, то ти й не докучай мені, любий чоловіче, бо я, соколе, в темненькому був, світу божого не бачив, голосу людського не чув. От що, голубе, землячок із Саратовської губернії.
Саратовець усміхається, усміхаються й другі салдатики, при чому конвойний з дитячою губою кожного разу, як Степан проходить коло ґанку, старається сказати йому щось приємне і як-небудь висловити своє співчуття.
А Степан, ходячи, заклада часом руки за шию, підніма голову до неба і, глибоко-глибоко зідхнувши, звертається до вікон і каже:
- ↑ Двадцять два — жандарм.
