— Їй-богу, правда! — якось радісно скрикує молоденький салдатик з чистим, здоровим, як у хлопчика, лицем і задертою дитячою губою і схвильовано озирається на товаришів.
Петро хоче знов щось казати, але конвойні розступаються, і з-поміж них виходить салдат з винтовкою, за ним якийсь чоловік без картуза, у синій сорочці і в «вольних» штанях, а за ними знов конвойний з винтовкою. Вони по одному сходять з ґанку на подвір'я і чоловік у синій сорочці, зробивши декільки ступнів, підніма голову догори, хитає нею й весело кричить:
— Драстуйте, Петро! Андрію, Петя, драстуйте!
— А! Степане!.. Як ся маєте? Зовсім уже?.. Як здоров'я?
— Нічого!.. Що читаєте?.. Дядя, драстуйте!.. Дістали? Ні? Дуже жаль… Що?.. Не чую… Драстуйте, драстуйте!.. Як ваші зуби, Валентине?
Постаті в вікнах ще більш оживлюються. Кожний щось говорить до Степана, кричить, питає, сміється. Степан одривчасто одповідає, не зупиняючись, не піднімаючи більше голови і скоса поглядаючи на вікно офіцера. Він иноді стріпує довгим волоссям, яке лізе йому в очі, і весело поблискує своїми білими зубами. З обох боків ідуть конвойні і, не встигаючи за його прудкою ходою, спотикаються і незґрабно несуть в руках винтовки.
Степан просидів троє суток у «темном»[1] за нелегальний надпис на стіні і тепер здається всім новим і наче «з волі».
Чується:
— Ну що? Як в темному?
— Нічого!
- ↑ Глуха, темна кімнатка, куди за провини садовили арештантів.
