Хай ще трохи, хай сон заволодіє цілковито станцією.
Сказати, що я думав в той час про волю, про те, як і куди бігти, про те, що з того вийде, — я не можу. Нічого я не міг думати. Те все вийде само собою, мусить вийти.
Та, власне, і про це я не думав. Я нічого, краще сказати, не думав. Я знав тільки одне: ось я зараз візьму карафку, розмахнусь і станеться щось таке, що мусить статися. Більше нічого. І тоді голова не буде гаряча, не буде страшних пароксизмів у грудях, не буде безсоння, я буду спати, спати, спати. Я покладу голову на руку і спатиму, як в дитинстві, затишно й щасливо.
Жандарм щось зі сна пробурмотів. Я зупинився й похолов: він виспиться і тоді не можна вже буде. Чого-ж я ходжу? Чого чекаю?
Я затих. Рука моя, як самостійна жива істота, незалежно від мене, помалу й бережно простягнулась і взяла, — не як звичайно беруть, щоб налити води, а вивернувшись, ніби наміряючись лити воду з дна. Затичка трималася міцно, але я старався все-таки тримати карафку горизонтально, щоб не було сильного напору води. Бо при одній пробі вода вже випхнула затичку й розлилася по підлозі.
Жандарм знову ворухнувся, солодко почмокав губами й засопів знову. Голову він умостив ще краще для мене, немов спеціяльно для цього й ворушився.
Я підняв карафку, весь дрижачи, ступив на крок ближче й нахилився до сонного. Зблизька лице його було просто страшне, — змучене, блідо-зелене. Але я впився у його й нахилявся все ближче та ближче. Його дихання вже легким теплим духом доходило до мого лиця.
