Степанюк вийшов. Мінасов знов потер руки, але ще з більшим смаком, повернувся до мене і мовчки, хитро підморгнув. Немов ми лишились самі для якоїсь таємної спільної справи, про яку раніше умовились.
Признаюсь, мені неприємно йокнуло в грудях од цього загадкового вступу.
Але я зробив досить удачну здивовану міну й сказав:
— Що таке? Чого ви моргайте?
Мінасов задоволено засміявся, як людина, яку не так то легко розгадати.
— Книжочки везли? Га? — з дружелюбним виглядом ступив він до мене…
Я хутко подивився на його руки, — ні ножа, ні револьвера немає. Але я все таки міцніше уперся ногами в землю й задом об стіл і чекав.
— Ви чого так дивитесь на мене? — засміявся Мінасов. — Я чоловік смирний, я люблю революціонерів… Давно уже у нас їх не було, в цій хатинці. А хороша комнатка? Га? Хе-хе-хе!.. Один єврейчик тут сидів, так йому так ловко було тут, що співать почав. Спервоначала трошки сердився… От так, як ви зараз, а потім почав співать. Їй-богу! Веселий такий став. І не довго був місяць чи півтора. А так спонравив цю комнатку, що й їхать не хотів. Та нада було… Од нас прямо в жовтенький домик поїхав… Хе-хе-хе! Знаєте, що то таке? У вас австріяків теж, мабуть, єсть… Як то по-малоросійськи сказать, щоб ви пойняли… Хата така велика, жовта, а там сидять сумашедші, чи як то по-малоросійськи… От не знаю… Сам я з малоросів, а от цього слова не знаю.
— П'яні, мабуть… сказав я.
«Калмик» гостро зиркнув на мене, але я дивився на його з таким простодушним інтересом і нерозумінням, що він аж з легкою досадою крутнув головою.
