стіни. Що дивного буде, як ми раптом опинимось перед якоюсь ямою, куди вони мене й запросять плигнути вниз головою, або як я собі вже сам схочу.
Та й то ще добре. А як «калмик» почне по шматочку мене туди спроваджувати, — одріже руку й кине; потім другу — й знов кине, так до кінця. А як одрізатиме голову, — з жалю зідхне, що так хутко кінчився я.
У всякому разі, судячи по очах, настрій «калмика» був відповідний до того.
— Ключ єсть? Одмикай.
Яма не яма, а… щось, може, й оригінальніше за яму.
Перш усього на мене війнув дух «параші», цвіли, салдатського хліба; теплий густий дух, як вода в стоячому ставку у спеку.
А коли я, підіпхнутий «калмиком», ввійшов у середину, то аж тоді вже почув, що ось де справжній кінець. Тут уже не могло бути ніякого сумніву!
В цій… ямі не було кутків. Вона була вся кругла, як баня на церкві, як шапка, якою накрили молоденького горобчика. Вікон також не було, тільки внизу під столом була дірка схожа на скибку коло мутного світла. Та дірка виходила — як я потім довідався — на перон і якраз під покрівлю його. Справа ліжко, над діркою — стіл, проти ліжка — канапа, коло дверей — «параша». Усе.
— Так… — сказав я і сів на ліжко.
Що-ж далі?
Жандарми для чогось зазирнули під стіл, канапу, ліжко, пошепотіли між собою і «калмик» вийшов. Степанюк лишився. Позіхнувши він скинув кашкета, обережно поклав його на канапу, а сам сів поруч з ним.
Я сидів і наче ще чогось чекав. Не може-ж бути, щоб оцим усе й скінчилось. Для чогось-же хвилювались вони, дивились на мене очима повними ненависти?
