Справді, що там «любопитного» в тому, як по рельсах вільно, неначе бавлячись, бігає паровоз? Або в тій далекій смужці лісу на обрію? Якась Галичина, країна визиску, насильства і нужди.
Швидше в камеру!
— Направо! — підказав мені ззаду той-же жандарм, а другий швиденько випередив мене і озирнувся.
Але я зупинився ще раз. Мені хотілось подивитись на небо. В йому нічого не могло бути «любопитного», я це знав, але все-таки хотілось глянути, яке то воно синє, та чисте, та глибоке.
І не довелось: озирнувшись, я вступив очима якраз в лице заднього жандарма. Воно дивилось на мене з таким виразом, що я проти волі мусів зупинитися на йому.
Ось давно вже поділила нас слояста стіна часу, багато в мозговій фотографії перебувало всяких облич, а те лице на порозі дверей так і стоїть мені перед очима, немов живе. Виразно бачу трохи підняту верхню губу і рідкі, великі зуби. Борода посмикана, чорна, з сивиною на кінцях. Ніс придавлений, широкий. Але головне — очі. Маленькі, калмицькі, заглиблені, вони на мене дивились з таким чуттям, з яким може дивитись, наприклад, селянин, піймавши злодія в коморі й ведучи його на розправу.
— Просим покорніше! — повів він, пам'ятаю, рукою на сходи, що вели кудись угору.
Іронія не з веселих!
— Степанюк, іди вперед!
Степанюк мовчки хитнув мені білявим, змученим лицем і пішов по сходах.
А за мною важко затупали ноги «калмика». Симпатична фігура!
Та й місце, куди вони мене вели, цілком пасувало до мого начальства. Брудні понурі сходи, сірі казенні
